Тож на зміну проваленій Євроконституції прийшов Лісабонський договір. Прихильники євроінтеграції можуть радіти скільки завгодно, однак, це ніяк не змінить одного незаперечного факту — згаданий договір прийняли не завдяки єдиному бажанню всіх членів співдружності, а всупереч йому.

І хоча задля сприятливого затвердження лісабонських домовленостей серйозно підкорегували відповідні правила — було достатньо, щоб документ ратифікували парламенти країн-учасниць і підписали глави держав (без винесення на референдум) — це не врятувало. Для початку варто згадати Ірландію, що стала першим каменем спотикання.

Виявилося, що за місцевими законами договір все ж таки необхідно виносити на всенародне затвердження, що й закінчилося так званим червневим провалом влітку 2008 року. Тоді «за» проголосували 46,6%, а «проти» — 53,4% ірландців. Після цього розпочалося те, що сміливо можна охрестити «копійчаним торгом» — Ірландія вирішила виторгувати собі деякі, досить вагомі преференції в обмін на ратифікацію. Серед них — зняття вимоги про легалізацію абортів, збереження країні пільгового податкового режиму, право зберігати військовий нейтралітет, а також збереження за Дубліном крісла в Єврокомісії (яке повинне було зникнути після 2014 року). І Брюссель клюнув на це — у результаті чого ірландський бар’єр був узятий через деякий час.

Однак на цьому торг не закінчився — «заразливий» приклад Ірландії наслідувала «східна двійка» у складі Польщі й Чехії, а також острівний оплот «глибокої» євроінтеграції — Великобританія. Кожна із цих країн захотіла «вторгувати» щось і собі. Приміром, у випадку з гордовитими бриттами Брюселю довелося погодитися на те, що деякі положення договору в частині соціальних прав на території королівства діяти не будуть.

«ГАЛЬМО ЄВРОПИ»

Втім, ця поступка була з розряду «малою кров’ю» — згода Польщі, і особливо Чехії, обійшлися значно дорожче. Очолювані головними євроскептиками в особі польського президента Леха Качиньського й президента Чехії Вацлава Клауса, ці країни зажадали пристойних відступних. 

Польський лідер навіть отримав від журналістів малоприємне прізвисько «гальмо конституційної реформи Європи» за свої численні претензії до Лісабонського договору. Приміром, у свій час його дуже довго не влаштовував принцип «подвійної більшості», що повинен був з’явитися після затвердження документа. Відповідно до нього, за прийняття того або іншого рішення Європарламентом повинні проголосувати мінімум 55% депутатів, що представляють не менш 65% населення ЄС.

Лех Качиньський завзято пропонував відмовитися від нього на користь іншого принципу — «квадратного кореня». За цим методом, країни Європи повинні були бути представлені в Європарламенті пропорційно квадратному кореню з кількості їх населення. Польський президент запропонував таке «рівняння» не просто так — якби воно стало чинним, Польща отримала б додаткові депутатські мандати. У результаті тривалих торгів був знайдений компроміс — ухвалено рішення, відповідно до якого країни, що залишилися в меншості, зможуть відкласти конкретне рішення Європарламенту на «розумний період часу».

Але цього польському лідерові виявилося замало — він відмовився підписувати Лісабонський договір, киваючи на... Ірландію. «Після результату референдуму в Ірландії це стає безглуздим. На даний момент питання про підписання договору позбавлене змісту», — заявив Качиньський. Утім, після того як ірландське «так» було отримано, всі претензії Варшави звелися до духового — як тільки країну звільнили від необхідності легалізувати гомосексуальні шлюби, вона дала своє «добро».

«ТВЕРДИНЯ КЛАУСА»

Залишилася остання перешкода у вигляді найбільшого євроскептика з тих, що нині перебувають при владі — чеського президента Вацлава Клауса. На відміну від ірландців, британців і поляків, які керувалися суто внутрішньою вигодою в торгах за Лісабонський договір, цей політик ледве чи не все своє свідоме життя був супротивником тісної євроінтеграції.

Він ніколи не заперечував, що не приймає будь-які нав’язані ззовні правила й закони економічної політики, крім чеських, і побоюється розчинення культурної самобутності Чехії в складі Євросоюзу. У свій час Клаус навіть привселюдно заявив, що Євросоюз не менш шкідливий, ніж СРСР. Ці слова відразу піднесли його в ранг головного євроскептика, і що найдивніше — анітрохи не перешкодили другий раз підряд зайняти президентське крісло.

Проте цього разу своє далеко не привітне ставлення до Лісабонського договору Клаус обгрунтував досить серйозно, маючи в кишені два аргументи. Першим приводом для відмови поставити свій підпис під уже затвердженим парламентом документом стали так звані декрети Бенеша, що мають пряме відношення до Хартії ЄС про основні права. Цей документ був прийнятий ще в 1946 році, і відповідно до нього три мільйони німців були виселені із Судетської області Чехословаччини в Німеччину, втративши свою приватну власність.

І хоча це досить делікатне питання вже давно врегульоване на законодавчому рівні в самій Чехії, існувала цілком реальна можливість його нового трактування, але вже в іншій країні ЄС. Президент Чехії зажадав гарантій того, що воно залишиться в історичному минулому, і питання про повернення чи відшкодування втраченого депортованим буде знято з порядку денного назавжди.

Що ж стосується другої причини «не підписувати» договір, то вона була з розряду «формальних». Вацлав Клаус заявив, що він не може підписати договір до рішення Конституційного суду Чехії, який повинен вирішити питання відповідності Лісабонського договору конституції Чехії. Хитрий євроскептик знав — негативне рішення вищої судової інстанції країни вже неможливо заперечити.

Більшого домогтися від незговірливого Клауса не змогли ні міністри закордонних справ ряду країн, ні сам голова Єврокомісії Баррозу. У Брюсселі не приховували своєї роздратованості, але разом з тим чітко розуміли, що вони грають із вогнем — якщо Клаус не підпише договір, на більш тісній євроінтеграції можна сміливо ставити хрест на найближчі років десять. Саме тому на черговому саміті наприкінці жовтня Чехію звільнили від обов’язку виконувати окремі положення Хартії фундаментальних прав ЄС — «декрети Бенеша» залишилися в минулому. Як наслідок, вже третього листопада Конституційний суд вирішив, що Лісабонський договір не суперечить основному закону Чехії. У цей же день Вацлав Клаус поставив свій підпис під документом.

«СВОЯ СОРОЧКА БЛИЖЧЕ ДО ТІЛА»

Тож що ми маємо? Формально, новий виток євроінтеграції запущений, Брюссель може святкувати й пити шампанське. Непоступливий чеський президент все ж таки не зміг зупинити того, проти чого боровся все життя. Однак, в іскристому шампанському, що підкреслює смак цієї значимої перемоги, є виразний присмак гіркоти, який неможливо нічим «забити». На жаль, але євроєдність, про яку так мріяли батьки-засновники Євросоюзу, підписуючи Римський договір у далекому 1957 році, поки що залишається лише гарною мрією. І процес затвердження Лісабонського договору це чітко показав...